Народився Бех Володимир Павлович 14 січня 1951 року у селі Мар’янівка Михайлівського району Запорізької області у сім’ї селянина. За фахом інженер-механік. У 1973 році закінчив Мелітопольський інститут механізації сільського господарства (м. Мелітополь Запорізької області, Україна). У 1979 році закінчив Вищу Комсомольську школу при ЦК ВЛКСМ. Навчався на факультеті комсомольської роботи і отримав концептуальні знання з політології, загальної теорії управління та виховання молоді (м. Москва, Російська Федерація).

    З 1988 по 1991 рік навчався в аспірантурі Академії суспільних наук та соціального управління при ЦК Болгарської Соціалістичної партії (м. Софія, Республіка Болгарія). Тут отримав фундаментальну підготовку з теорії та історії соціології і соціального управління, ідеології суспільних процесів та громадських рухів. У 1991 році достроково захистив кандидатську дисертацію із соціології в Інституті соціології Національній Академії наук Республіки Болгарії. Тема кандидатської роботи – “Соціальне забезпечення формування особистості”. В ній подано систему і механізм соціальної роботи, що на десятки років випередила практику впровадження даного феномена у практичну діяльність. З 1993 по 1996 рік навчався у докторантурі Запорізького державного університету з філософії. За цей час опанував проблемами генезису ноосфери, алгоритмів самоорганізації соціальних систем, специфікою процесів морфогенезу та функціонування семантичних структур, що мають полеву або функціональну форму існування. У жовтні 1999 року захистив в Інституті філософії Національної Академії наук України докторську дисертацію з соціальної філософії на тему: “Соціальний організм: філософсько-методологічний аналіз”. 14 грудня 2001 року його обрано академіком Української Академії політичних наук.

     Працював інженером-механіком у колгоспі імені Я. М. Свердлова Михайлівського району Запорізької області – вересень 1973 – лютий 1974 рр.; комісаром обласного штабу студентських будівельних загонів – лютий 1974 – серпень 1975 рр.; лейтенантом-інженером, заступником командира роти з політичної частини військової частини 14464 у Середньоазіатському військовому окрузі – 1975 – 1977 рр.; керівник лекторської групи Запорізького обкому комсомолу – 1979 – 1980 рр.; консультант-методист Будинку політосвіти Запорізького обкому Компартії України – 1980 – 1982 рр.; заступник завідуючого відділом пропаганди, ректор університету марксизму-ленінізму Будинку політпросвіти Запорізького обкому Компартії України – 1982 – 1988 рр.; старший науковий співробітник науково-дослідного сектору, старший викладач, доцент, професор, завідувач кафедрою соціології, політології та теорії управління, декан факультетів післядипломної освіти і соціології та управління Запорізького державного університету – 1991 – 2003 рр.; проректор-директор Інституту соціальної роботи та управління, завідувач кафедри соціальної роботи та управління Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова – 2003 – січень 2004 рр.; перший проректор, завідувач кафедри соціології, управління та євроінтеграції Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова – з січня 2004 року до т/часу. Нині Володимир Павлович Бех є першим проректором університету, директором Інституту управління та економіки освіти, завідувачем кафедри управління, інформаційно-аналітичної діяльності та євроінтеграції.

     За час роботи у Запорізькому державному університеті В. П. Бех акредитував у Міністерстві освіти і науки України спеціальності –“Соціологія”, “Політологія”, “Соціальна робота” та спеціалізації: “Управління соціальними процесами”, “Соціологія управління”, “Управління персоналом”. На цьому підґрунті у ЗДУ з 1 вересня 2001 року відкрито факультет соціології та управління на якому нині навчається понад 500 осіб.

    За цей час у ЗДУ під керівництвом Беха В. П. виконано чотири державні наукові теми на замовлення Міністерства освіти і науки України та чотири наукові теми по замовленню регіональних структур. Серед них: “Характер індивідуальних та групових духовних потреб у трудовому колективі та фактори оптимізації їх розвитку в умовах оновлення усіх сфер суспільства” (№ держреєстрації 01910041711), “Соціальна технологія включення закладів середньої освіти у ринкові відносини” (№ держреєстрації 0193У018660), “Соціальний організм країни” (№ держреєстрації 0197У012793), “Онтогенез соціального організму країни” (№ держреєстрації 0100У001733). Протягом 2002–2003 рр. виконувалась тема “Саморегуляція соціального організму країни (№ держреєстрації 0103У000730). 

Започаткував проведення в Україні олімпіад з соціології (2003 рік) і соціальної роботи (2005 рік). Студенти ЗДУ під його керівництвом стали лауреатами та переможцями обласних та національних конкурсів з суспільствознавчої тематики.

     Протягом  2002–2003 рр.  виконувалась  тема  “Саморегуляція соціального організму країни (№ держреєстрації 0103У000730). Започаткував проведення в Україні олімпіад з соціології (2003 рік) і соціальної роботи (2005 рік). Студенти ЗДУ під його керівництвом стали лауреатами та переможцями обласних та національних конкурсів з суспільствознавчої тематики. У червні 2003 року він створив у структурі Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова Інститут соціальної роботи та управління, у якому відкрита підготовка студентів  за  фахом  “Соціологія”  зі  спеціалізаціями –  “Соціологія  освіти”,  “Соціологія  управління”,  “Соціальне управління”, “Менеджмент організацій”, “Соціальна робота”, а також  “Управління  навчальним  закладами”,  “Управління навчальним закладjv”, “Управління персоналом”, “Адміністративний менеджмент”, “Інформаційні мережі в управлінні”, ведеться перепідготовка та підвищення кваліфікації практичних соціальних працівників, а також досліджуються актуальні проблеми розбудови системи соціальної роботи в Україні, що є стрижнем розбудови соціальної держави. У червні 2003 року він створив у структурі Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова Інститут соціальної роботи та управління, у якому відкрита підготовка студентів за фахом “Соціологія” зі спеціалізаціями – “Соціологія освіти”, “Соціологія управління”, “Соціальне управління”, “Менеджмент організацій”, “Соціальна робота”, а також “Управління навчальним закладами”, “Управління персоналом”, “Адміністративний менеджмент”, “Інформаційні мережі в управлінні”, ведеться перепідготовка та підвищення кваліфікації практичних соціальних працівників, а також досліджуються актуальні проблеми розбудови системи соціальної роботи в Україні, що є стрижнем розбудови соціальної держави.

     Царина його наукових інтересів – ноосоціогенез, самоорганізація та саморегуляція соціальних систем, вакуумна або квантово-хвильова природа Всесвіту. Він є автором 16 монографій, сім з яких підготовлено ним одноосібно. Серед них – “Людина і Всесвіт” (1998 р.), “Соціальний організм” (1999 р.), “Філософія соціального світу” (1999 р.), “Соціальний організм країни” (1999 р.), “Генезис соціального організму країни (2000 р.)., “Фірма у дискурсі організменої ідеї” (2005 р.), “Соціальна робота у контексті формування громадянського суспільства” (2005 р.). Він є співавтором та членом редакційної колегії 7-томного видання “Соціальна робота”. До його складу входить дві монографії з актуальних проблем соціальної роботи в Україні, хрестоматія, короткий енциклопедичний словник, посібник для вищої школи, програмне забезпечення підготовки фахівців з соціальної роботи та менеджмент соціальної роботи.

     В. П. Бех започаткував науковий напрямок, який органічно поєднав, з одного боку – організмічний напрямок в науці, що активно опрацьовувався ще Платоном, Аристотелем, Плутархом, Гоббсом, Шелінгом, Шлегелем, Спенсером, Шеффле, Лілієнфельдом, Вормсом, Ізуле, Новиковим, де Грефом, Салісберійським, Контом, Гегелем, Дюркгеймом, Ковалевським та іншими соціологами, а з другого – концепцію ноосфери, авторами якої є, як відомо, В. Вернадський, П’єр Тейяр де Шарденом, де Леруа. Він не тільки теоретично опанував логіку попередніх етапів розвитку напрямків світової науки, що зростала на основі глибокого вивчення белково-нуклеїнової форми життя, а й знайшов засіб інтеграції їх у алгоритм дослідження інформаційної (семантичної) або полевої форми життя. Цим самим він значно посилив вчення В. І. Вернадського про ноосферу і заклав теоретико-методологічні підвалини вивчення генезису, сутності та змісту інформаційної цивілізації, що швидко часується з Майбутнього.

      Професор В. П. Бех започаткував новий напрямок, поєднавши організмічний напрямок у науці з концепцією ноосфери, розробив цілісні філософські концепції саморозгортання соціального життя як протиріччя між особистістю та суспільством. Коло його інтересів охоплює сфери філософії, соціології, педагогіки, політології. Дисертаційні дослідження науковця присвячені вирішенню саме цих аспектів проблем.

    Історія розвитку людської думки переконливо свідчить про те, що кінець минулого і початок майбутнього століття, як правило, знаменується тим, що на передній край теорії пізнання висувається чергова вузлова проблема суспільного розвитку. Сучасна криза переконливо показує, що такою проблемою на стику XX і XXI століть є оптимізація нашого життя в планетарному масштабі. До цього нас підштовхують глобалізація і інформаційна революція, що тягнуть за собою становлення інформаційної єдності соціального світу.

     Процес актуалізації проблеми фундаментальної раціоналізації суспільного життя спостерігається давно і в ній можна виділити, як мінімум, три етапи: перший – пов’язаний з обґрунтуванням примата ролі особистості в історії і земного походження суспільства і держави (епоха Відродження); другий – пов’язаний зі становленням соціальної доктрини марксизму, що розкриває суть суспільного життя на основі примата матеріального над духовним при зростанні творчої ролі народних мас як суб’єкта соціальної дії (кінець XVIII – кінець 80-х років XX сторіччя); нарешті, третій – пов’язаний з пошуком “філософської єдності” серед безлічі відносно самостійних і взаємовиключних способів пояснення ліній розвитку соціального світу – теологічного, матеріалістичного, технократичного, феноменологічного, екзистенціального й інших (з середини XX сторіччя).

     І завжди у цих випадках перед дослідниками гостро поставала проблема обґрунтування нового алгоритму організації наукового пошуку, оскільки методологія, як інструмент філософського, соціологічного, політичного або будь-якого іншого дослідження, представляє собою систему принципів та способів організації і побудови теоретичної і практичної діяльності, а також вчення про таку систему. Це загальновідомий факт. Проблема тут полягає лише в тому, що на кінець ХХ століття існуючі методології пізнання соціального світу майже вичерпали себе, як на Сході, так і на Заході, і не здатні були попередити світову спільноту про наближення тотальної кризи соціального світу, а сьогодні вони не спроможні відтворити троекторію трансформації соціальних систем. 

У той же час склалося так, що на практиці реалізуються два протилежні методологічні підходи до організації соціальних досліджень. Один з них полягає в тому, що в галузь суспільствознавства активно запроваджується синергетика як принципово новий метод дослідження соціальних явищ. Її прихильники вбачають переваги синергетики в тому, що вона розкриває механізми самоорганізації та саморозгортання соціальних систем. Звісно, що на певному етапі такий метод забезпечує виробництво нових наукових продуктів і це треба вважати позитивним здобутком методологічного знання, як вчення про організацію теоретичного аналізу проблем сучасного світу. 

В спину їм “дихають” прихильники постмодернізму та етнометодологи. Етнометодологи, наприклад, вважають за доцільне взагалі не розглядати проблему методів дослідження. Для них те, що безпосередньо спостерігається, являє собою зусилля людей по створенню загального смислу соціальної реальності. Субстанція цієї реальності розглядається як щось менш цікаве, ніж засоби, завдяки яким створюється образ того, що існує “поза”. Хоча ця позиція молода і має неясно сформульовані принципи, які позначають, як співтовариство діючих осіб активно сприяє домовленості про загальні образи реальності. Тим не менш, участь етнометодології розглядається як потенційно революційне явище для соціологічного теоретизування. Ми судимо про це, виходячи з матеріалів і документів ХII і ХIII світових конгресів соціологів. 

Протистоїть цьому підходу у методології соціального пізнання інший алгоритм вивчення соціального світу. Сутність його полягає у тому, що проблема методу пізнання відходить на другий план, а увага дослідників концентрується на центральній, на їх думку, проблемі сучасності. У свій час таку системоутворюючу роль у науці відіграла проблема так званого “вічного двигуна”. Звісно, що вона не була вирішена, але у ході її теоретичного дослідження було зроблено багато таких знахідок, що суттєво просунули світову спільноту по шляху загальноеволюційного розвитку.

Сьогодні, здається нам, що у суспільствознавстві на перший план виходить проблема дослідження майбутнього суспільства. Для того щоб переконатись в цьому, достатньо звернутись до праць Д. Белла – “Грядущее постиндустриальное общество”, У. Бека – “Общество риска: На пути к другому модерну”, І. Валлерстайна – “Конец знакомого мира”, Е. Гідденса – “Устроение общества: очерк теории структурации“, Дж. К. Гелбрейта – “Новое индустриальное общество”, О. Зінов’єва – “На пути к сверхобществу”, В. Ляха – “Постіндустріальне суспільство як нова парадигма соціального розвитку: проблеми і перспективи”, Й. Масуди – “Комп’ютопія”, Т. Парсонса – “Система современных обществ”, Л. Мельника – “Социально-экономические проблемы информационного общества”, В. І. Франчука “Основы современной теории обществ” та ін.

Отже, оптимізація суспільного життя розглядається стосовно її провідного природного утворення – країни. Остання аналізується як система матеріальних і духовних процесів, для цілісної характеристики якої дослідники застосовують термін “соціальний”, “духовний” чи “суспільний” організм. З цією ж проблемою ми маємо справу й у випадку, коли для її пояснення застосовуються системний, органічний, надорганічний, суперорганічний чи організмічний підходи. 

Ми вбачаємо певну перспективу у застосуванні до вивчення сучасного суспільства саме організмічну методологічну призму, оскільки сучасні країни переходять під тиском глобалізації до створення континентальних соціальних структур. Тому далеко не випадково, що під час святкування 250-річчя Московського державного університету імені М. Ломоносова на соціологічному факультеті у ролі центральної методологічної проблеми обговорювалась ідея організмічного устрою соціального світу та її евристичні можливості для теорії соціального пізнання. 

Тож, не заперечуючи плідність синергетичної парадигми, постмодерністських та інших підходів до вивчення соціальних явищ, перевагу ми віддаємо саме другому алгоритму організації суспільного пізнання, залишаючи за собою право: по-перше, використовувати будь-які методи, що плідно працюють на виявлення законів та закономірностей соціального світу. Звісно, що ми тут не звертаємось до теологічного світосприйняття в силу специфіки його змісту і не впадаємо у крайній релятивізм. По-друге, створювати принципово нові методологічні процедури, якщо цього потребує проблемна ситуація, над якою працює дослідник. 

Пояснимо, чому ми є прихильниками того, щоб розглядати організмічну ідею у ролі потужного і провідного на даний час методологічного засобу організації дослідження соціального світу. По-перше, вона, організмічна ідея, інтегрує соціологічні теорії минулого з ідеєю ноосфери В. Вернадського. Зміст і форма у даному випадку знаходять один одного. По-друге, соціальні системи розглядаються тут як форми специфічного енергоінформаційного життя, що виводить наші пошуки у Космос. По-третє, ми приступаємо до вивчення унікального явища планетарного походження – безсуб’єктної форми існування зверхколективних структур та безособистністних форм соціальної суб’єктивності – продуктів життєдіяльності розумної живої речовини, що має підняти завісу над таємницею існування інопланетних цивілізацій і сприяти пошуку форм спілкування з ними.

Водночас, це означає, що у філософії і суспільній науці для вирішення проблеми оптимізації соціального життя планетарного людства спочатку необхідно пояснити декілька основних її аспектів, а саме: по-перше, треба розкрити філософську ідею-зміст, сконцентровану в понятті “соціальний організм”, показавши її як сутність, зміст і форму соціального життя: по-друге, треба представити соціальний організм як об’єктивну реальність з відповідними морфологічними і функціональними характеристиками; нарешті, по-третє, треба розглянути соціальне явище як оригінальний об’єкт теорії пізнання, для освоєння якого потрібно мати спеціальний філософсько-методологічний інструментарій. Дані аспекти цієї проблеми розглянуті нами у цілій низці робіт. Тож, тут є сенс викласти лише її провідні елементи.

СОЦІАЛЬНИЙ ОРГАНІЗМ ЯК ФІЛОСОФСЬКА ІДЕЯ

Ідея організмічного втілення життя людини має багатовікову історію. Перші згадування про суспільний організм як форми існування людини відносяться, як відомо, ще до давньоіндійських Вед (близько 3,5 тис. років) і ранньої Римської історії (близько 2,5 тис. років). У більш пізніший час ця ідея була підтримана Платоном, Аристотелем, Гоббсом, Контом, Спенсером, Марксом, Енгельсом, Леніном, Дюркгеймом і багатьма іншими філософами. У світовій соціології склався цілий напрямок, що одержав назву “організмічна школа”. Із сучасних вчених її підтримують академіки М. М. Моісєєв, А. В. Аганбегян, Р. Ф. Абдєєв, багато вітчизняних дослідників, наприклад, В. П. Андрущенко, В. І. Воловик, М. І. Михальченко, В. Ф. Шаповалів та інші.

Наш аналіз показує, що ІДЕЯ СОЦІАЛЬНОГО ОРГАНІЗМУ виникла для відображення в логічній формі специфічного планетарного явища, а саме саморозгортання соціального життя, чи розумної живої речовини, що співіснує поряд зі звичним нам белково-нуклеїновим життям або простою живою речовиною.

Звідси виникає завзяте прагнення дослідників, використовуючи метод аналогій, накласти закономірності живого виду планетарної речовини на розумну живу речовину. Саме з цієї причини історія її саморозгортання тісно переплітається з поняттям “фізичний організм”. Цей зв’язок може бути представлений в такому виді: у Платона він є метафорою, в Аристотеля – аналогією, у Спенсера – паралелізмом, У Лілієнфельда – абсолютною тотожністю. Нині ж ми констатуємо її як відносно самостійне явище, предмет особливого науково-філософського аналізу.

Тому суть проблеми полягає в тому, щоб дану ідею перетворити у філософську концепцію саморозгортання соціальної реальності як щодо самостійного геологічного процесу. Генетично соціальна дійсність випливає з розвитку біосфери, має унікальне самостійне буття в ноосфері і закономірно переходить у електромагнітосферу як елемент уже космічного середовища. Це спосіб, яким перед нами розгортається явище ноокосмогенеза, що включає в себе три рівні: Преджиття, Життя і Зверхжиття.

Таким чином, сучасна криза суспільного розвитку впритул наближає нас до того, щоб розкрити думку В. І. Вернадського про те, що в різних областях і на різних рівнях ієрархічної організації Всесвіту, використовуючи різні типи матеріально-енергетичних потоків, існують надзвичайно різноманітні форми живої речовини, засновані на різній полевій формі. Це означає, що в умовах нашої планети існує специфічна форма розумної живої речовини з електромагнітним видовим полем. Дана гіпотеза хоча й дискусійна, однак вона не суперечить відомим функціональним визначенням життя, що раніше формулювалися А. М. Колмогоровим і О. О. Ляпуновим.

Наступним кроком у гносеологічному аналізі енергоінформаційної форми життя, після визначення її сутності, є встановлення її специфічного змісту, що ще байдуже до форми, а форма зовнішня йому: зміст – щось інше, ніж форма. Тому важливо під змістом соціального життя розглядати не сам по собі субстрат соціального, а його внутрішній стан, сукупність процесів, що характеризують взаємодію утворюючих другу природу елементів між собою і з космічним середовищем і обумовлюють їхнє існування, розвиток і зміну; у цьому розумінні сам зміст соціального виступає як тотальність.

Загальновідомо, що специфічний зміст, укладений в ідеї “соціальний організм”, розвертається перед нами як соціальний світ. Але точніше всіх, мабуть, виразився І. Кант, що назвав його ноогонічним світом, тобто світом, зробленим розумом людини. Останній представлений як інтелігібельна матерія, тобто специфічна реальність, що сприймається людиною за допомогою духовних почуттів.

Вищезгаданий специфічний зміст, постійно відтворений людиною в планетарному масштабі, вимагає особливих умов для ефективного функціонування і розвитку. І тут виявляється надзвичайно важливим правильно зрозуміти місце і роль форми для існування другої природи. Організмена форма необхідна соціальному життю, оскільки розвинена до визначеного ступеня зрілості розумна жива речовина вимагає її для того, щоб, з одного боку, зберігати і примножити основні атрибутивні якості інтелігібельної матерії, а з другого – досягати необхідну і достатню потенцію реалізовувати свою специфічну генеральну (стадійну) функцію – породжувати космічну форму життя (Зверхжиття) на Землі.

СОЦІАЛЬНИЙ ОРГАНІЗМ ЯК ОБ’ЄКТИВНА РЕАЛЬНІСТЬ

Аналіз соціального організму як специфічної реальності варто починати з встановлення його природи. Це в теорії пізнання загальноприйняте правило. На великий жаль, у філософсько-соціологічній літературі немає сьогодні сталої точки зору на природу ноогонічного світу. Її пов’язують зі способом життєдіяльності людей, діяльністю людини, суспільними відносинами, суспільною й індивідуальною свідомістю, ноосферою, божественною субстанцією тощо. Але жодна з цих позицій не може нас влаштувати з тієї простої причини, що немає вказівки на специфіку, тобто ми не можемо її відрізнити від інших. Тут треба знайти вихід із семантичного тупика. При цьому треба пам’ятати про те, що теоретичне обґрунтування квантово-хвильової природи соціального життя інтегрувало б її з біологічним життям (Преджиттям) і космічним життям (Зверхжиттям).

В обґрунтуванні її генезису одне, безумовно, ясно – вихід на обґрунтування специфіки природи соціального явища треба шукати з боку його джерела, тобто з боку атрибутивних властивостей живого людського організму. І тут особливу увагу привертає опосередкована функція біологічного організму, оскільки останній функціонує як орган опосередкування психофізичного і психологічного компонентів структури людини, а ширше – матеріального і духовного світів. При цьому з психології добре відомо, що психофізичний компонент зв’язаний з почуттями людини, а психологічний – зі змістами. Перший базується на структурній інформації, а другий – на фенотипічній. 

У зв’язку з цим представляється дуже важливою і перспективною справою пояснення сутності та функцій у розумній живій речовині інформації, що у польовій формі життя грає провідну системоутворювальну роль. Інформаційні потоки, обумовлені взаємодією організму з навколишнім середовищем, складаються з прийняття, засвоєння їжі (структурної інформації), з одного боку, і сприйняття різної оперативної (соціальної, науково-технічної, видовищної, музичної тощо) інформації органами почуттів – з другого. 

Особливе зусилля потрібно від дослідників для концептуального пояснення механізмів засвоєння розумною живою речовиною “зовнішнього” чи космічного матеріалу і створення з нього індивідуальних віртуальних соціальних світів. Так, наприклад, засвоєння потоку протонів відбувається у формі порушення в людському організмі, того ж самого змісту, що є присутнім в об’єктивній формі універсуму, тобто у Всесвіті. “Та обставина, що замість впливу зовнішніх причин ми знайшли для організму визначення порушення зовнішніми потенціями, – писав Г. Гегель – складає важливий крок на шляху до істинного представлення організму”. 

У фізичному плані взаємодія виглядає як хвилювання внутрішнього силового поля окремої людини і коливання зовнішнього енергоінформаційного поля соціальної спільності – групи, колективу, етносу, народу, нарешті, людства. Пасіонарність, за Л. Гумільовим, саме і підводить нас впритул до наукового розуміння механізму даного процесу. 

При додатку фундаментальних принципів буття до соціального організму з метою з’ясування його основних атрибутивних властивостей і закономірностей існування в бутті важливо виходити з того, що нормальний стан універсуму є постійне відтворення вихідної субстанції або безперервний рух становлення. Це означає, що соціальний організм варто розглядати як нескінченну діяльність або як суб’єкт. Але оскільки соціальний організм має стійкість, то його треба розглядати і як об’єкт, а отже, можна говорити про його морфологічну будову.

Вихідним моментом у дослідженні морфології соціального організму є визначення матеріалу (так званої морфи), з якого виготовлене соціальне тіло. Тому найважливішим завданням майбутніх досліджень як раз і є те, щоб пояснити, що це за продукт, що виробляється людським духом і репрезентує всередині нас об’єктивний соціальний світ. Вироблення цього внутрішньоособистісного продукту, а на нашу думку це може бути тільки ЗНАННЯ, є спосіб існування соціальної реальності всередині нас.

Саме знання, а тим більше наукове знання, є справді об’єктивна реальність, що, як деякий осад, виробляється самим людський духом, виділяється їм і нерозривно з ним пов’язана. З відкриттям даної елементарної частки є можливість перейти до освоєння морфології соціального організму, представивши його як надорганічне (полеве) тіло, що у звичайних для нас координатах “простір-час” зайняло те, що нині ховається під поняттям “ноосфера”.

Вивчаючи соціальне життя, що протікає в організменій формі, ми маємо справу з полем, що постійно змінюється, що є, на відміну від сенсибельної, інтелігібельною матерією. Соціальна реальність, що з’явилася таким чином, є утворення, що підтримувало саме себе за рахунок безперестанного руху. А це значить, що суб’єктивна інтелектуальна сила і колективно породжена об’єктивна інтелектуальна сила, виникнувши, починають взаємодіяти між собою. Це обумовлено тим, що вони являють собою дві різні форми того самого матеріалу. А раз так, то вони неминуче вступатимуть у взаємодію між собою. Тому для того, щоб завершити вивчення даного процесу в бутті, треба показати, як ці сили взаємодіють між собою тепер, уже як органічне ціле, що, власне кажучи, тільки і варто називати соціальним організмом.

Природно, що в структурі цілісної системи необхідно виділити специфічні утворення – видові і найпростіші соціальні мікроформи, що є продуктом органоценоза в соціальному організмі. До видових соціальних організмів варто віднести те, що нині ми маємо на увазі під сферою суспільства: економічної, соціальної у вузькому розумінні слова, політичної і культурно-історичної. До найпростіших соціальних мікроорганізмів відносяться ділові мікроформи, що виробляють товари і послуги, і тканинні мікроформи, що обслуговують перших, одночасно включаючи їх у видові соціальні організмі.

Особливий інтерес являє собою вивчення функціонального аспекту соціального організму. Складність тут викликає уявлення його складових частин як органічної сукупності функціональних органів. І тут виявляється важливим вказівка О. О. Ухтомського, який писав, що органом може бути будь-яке тимчасове сполучення сил, здатне здійснити певне досягнення. При цьому, вводячи поняття рухливого органу, він попереджав проти звичок зв’язування цього поняття з уявленням про морфологічно сформоване, статично постійне утворення.

Елементи структури особистості і суспільства в такому випадку можна розглядати як семантичні одиниці, з яких легко вже збираються функціональні органи. Ці функціональні органи діють, за О. М. Леонтьєвим, “так само, як і звичайні морфологічні постійні органи; однак вони відрізняються від останніх тим, що являють собою новоутворення, які виникають у процесі індивідуального (онтогенетичного) розвитку”.

На етапі функціонування соціального організму відбувається істотне збільшення, тому що функціональні органи породжують якісно нове функціональне утворення – систему саморегуляції. Конструктивно така система складається з гомеостата – онтологічного органа, що володіє двома контурами зворотного зв’язку для здійснення функції саморегуляції другої природи.

Власне кажучи, ми можемо почати вирішувати проблему оптимізації розвитку планетарного людства тільки тоді, коли досягнемо розуміння сутності, змісту і специфіки функціонування гомеостата соціального життя – цього похідного функціонального органу від первинних функціональних структур соціального організму.

Подальше поглиблення онтологічного аналізу соціального життя напевно буде йти шляхом послідовного розгляду проблем функціонування і розвитку соціального організму в онтогенезі і сімейства соціальних організмів у філогенезі.

ПОШУК ФІЛОСОФСЬКО-МЕТОДОЛОГІЧНИХ ЗАСОБІВ РІШЕННЯ ОПТИМІЗАЦІЇ СУСПІЛЬНОГО ЖИТТЯ

З усього вищевикладеного випливає висновок про те, що для усунення негативних наслідків сучасної кризи треба запропонувати надійну теорію ноосоціогенеза, чи краще, ноокосмогенеза. Її неможливо розробити без відновлення коштів дослідження проблем соціального життя. Це означає, що на практиці в області методології науки має бути застосованим наступний алгоритм: спочатку підвести якісно іншу світоглядну основу під розглянуту проблему, потім сформулювати нове ідеологічне кредо, після чого упорядкувати інструментарій досліджень.

Починати тут треба з оновлення світоглядної основи. Нині широко розповсюджена природничо-наукова картина світу, побудована на принципах класичної механіки, вже вичерпала свій евристичний потенціал. Для просування вперед необхідно обґрунтувати новий погляд на походження та функціонування Всесвіту. У зв’язку з цим філософії потрібно уважно придивитися до спроб природничих наук обґрунтувати єдність Всесвіту на основі гіпотези про її квантово-вакуумне походження.

Природно, що нова світоглядна основа прямо відсилає нас до пошуку нової ідеологічної настанови в організації дослідницького матеріалу. Тут, як видно, дослідників не може влаштувати суб’єктивна діалектика, яку майстерно розробив і залишив нам Гегель, з тієї простої причини, що вона буде ефективною тільки для вивчення закономірностей прояву духовного компоненту основної субстанції. З цієї ж причини нас не може влаштувати й об’єктивна діалектика, яку залишили нам К. Маркс, Ф. Енгельс та В. І. Ленін, яка розкриє нам, з сформульованої вище гіпотези, закономірності прояву матеріального компоненту основи Всесвіту. Криза соціалізму це наглядно показала. Вихід тут треба шукати, як завжди, в інтеграції протилежностей.

Тому, намагаючись філософськими методами проникнути у глибини XXI століття, ми повинні зробити прорив до нового типу ідеологій. Для цього потрібно зробити, як мінімум, два принципових кроки. По-перше, потрібно відмовитись від монізму в ідеології, оскільки матеріальний та духовний інгредієнти субстанційної основи Всесвіту настільки інтегровані до органічної єдності, що пояснення будь-якої форми планетарного життя з позиції матеріалізму або ідеалізму принципово неможливе. По-друге, потрібно перейти від ідеології руйнування до ідеології утворення. Й тут важливий сам поворот у мисленні філософів та вчених, що визначають характер й організацію духовного виробництва в епоху інформаційної фази розвитку планетарного людства.

З цієї точки зору ідеологію, перспективну для майбутніх досліджень проблему багатокритеріальної оптимізації соціального життя, можна визначити як спеціально конструюючий елемент, що організує діяльність дослідників в процесі засвоєння ними духовної спадщини минулого через призму ідеї соціального організму. 

Одночасно необхідно істотно збагатити комплекс засобів філософського й наукового пошуку більш універсальним методологічним інструментом. Це потрібно для того, щоб використовуючи різнорідну теоретичну спадщину, можна було б цілеспрямовано й раціонально виконувати перетворення накопиченої людством сукупності філософських ідей.

Застосування категорії “організм” до енергоінформаційної (польової) форми життя означає, що соціальним філософам, а отже, й усім суспільствознавцям не варто боятися включати в арсенал методологічних засобів терміни, що зміцнилися останнім часом в арсеналі природних наук. В першу чергу це стосується таких високопродуктивних інструментальних засобів дослідження як синергетика, трансперсональність, спонтанність, хаос, віртуальність, самоорганізація, саморегуляція, ентропія, органоценоз, гомеостат, гомеорез, онтогенез, філогенез та багато інших.

Отже, для вирішення найбільш складної проблеми сучасності – оптимізації соціального життя планетарного людства – у нас сьогодні є явно малий заділ, оскільки саме соціальне життя як польова форма існування розумної живої речовини ще не отримала достатньо філософського й наукового обґрунтування. Тому проблема оптимізації соціального життя дійсно є явно унікальним й архіскладним об’єктом сучасної теорії пізнання.

І якщо не прогнозувати якісного стрибка в удосконалюванні методології досліджень, то освоєння вищеназваної проблеми може навіть вийти далеко за межі XXI століття. Але як би там не було, планетарне людство повинно освоїти свою генеральну функцію у саморозгортуванні Всесвіту. Для цього йому необхідно узгодити своєю поведінку з потребами розвитку космічного середовища. І щоб створити необхідні для цього соціальні технології сучасної теорії пізнання, необхідно пройти той шлях, який ми виклали вище. Й чим раніше ми почнемо рухатись у цьому напрямку, тим більшого ми зможемо досягти.

Отже, перед нами дві протилежні тенденції у підході до організації дослідження соціального світу. Одна з них полягає у конструюванні принципово нових алгоритмів та методик організації теоретичних досліджень, а інша – зорієнтована на центральну надпроблему, вирішення якої буде сприяти цілісному відтворенню безсуб’єктної форми існування надколективних структур та безособистісних форм соціальної суб’єктивності. При суворому дотриманні правил логіки та технології теоретичного аналізу обидва підходи дають позитивний результат. Професійний дослідник має ними володіти – так само, як він володіє дедуктивним та індуктивним, раціональним та ірраціональним методами дослідження. Їх використання – справа смаку дослідників, а скоріше складності проблеми, що досліджується. 

Для вирішення цієї надпроблеми я вважаю за доцільне зробити три кроки, а саме: 1) зайнятися особисто її вирішенням; 2) створити наукову школу з дослідження проблем ноосоціогенезу, самоорганізації і саморегуляції соціальних систем, у рамках якої накопичувати теоретичний матеріал для наступного узагальнення; 3) створити наукове видання “Нову парадигму” для подання громадськості і науковцям результатів теоретичних знахідок аспірантів і докторантів цієї наукової школи, тобто дати можливість молодим вченим друкувати свої праці з цього питання та запрошувати інших дослідників до співпраці у цій сфері теорії пізнання.

 

“НОВА ПАРАДИГМА” – ЯК АТРАКТОР 

ФОРМУВАННЯ ТЕОРІЇ НООСОЦІОГЕНЕЗУ САМООРГАНІЗАЦІЇ І САМОРЕГУЛЯЦІЇ 

СОЦІАЛЬНОГО СВІТУ

Ідея створення “Нової парадигми” – спеціального видання для молодих учених Запорізького регіону – народилася у 1996 року в процесі творчої роботи співробітників Запорізького держуніверситету над освоєнням природи і закономірностей саморозгортання соціального організму України, а також континентальних, міжконтинентальних структур, нарешті, загальнопланетарного соціального організму.

При цьому стало ясно, що криза суспільного розвитку, що переживається нині, з явно вираженими теоретичною, методологічною, ідеологічною і світоглядною характеристиками, є слідством того, що діяльність Homo sapiens вступила в суперечність із закономірностями саморозгортання не тільки першої, але і другої природи.

І це закономірно, тому що, старіючи, Всесвіт знаходить все більш тонку організацію, і тому вимагає більш філігранного поводження з собою, а діяльність же сучасної людини, і не стільки матеріально-виробнича, скільки культурно-виробнича, в загальнопланетарному масштабі продовжує залишатися на примітивному рівні. Її антигуманна спрямованість і руйнівний характер отримують все більше засудження, і не тільки в середовищі учених і інтелігенції. Причиною цього залишається пануючий світогляд, який сьогодні вже втратив свої наукові риси. Боротися з ним тільки словесною полемікою немає ніякого сенсу. Його антинаукові побудови треба знищити фактами, що розкривають їх наукову необґрунтованість.

Треба спробувати намацати світогляд, перспективний для прийдешнього третього тисячоліття. З огляду на це роздуми про день, що наступає, стають насущним обов’язком філософів, політологів, соціологів, економістів, культурологів, психологів, лінгвістів і інших учених. Такі дослідження актуальні ще і тому, що вони повинні сприяти встановленню інтелектуального і етичного клімату в регіоні, а ширше – в країні і світі, необхідного для кардинальної зміни того русла нашої річки життя, яке невблаганно вабить нас, через декілька затушовані примари ядерного Молоха, Чорнобиль і Хіросіму, Арал і озонові дірки, до планетарної катастрофи, якщо ми не навчимося по-новому мислити, якщо загальнопланетарна Перебудова не завершиться успіхом.

Виходом з драматичної ситуації, що створилася, є, на нашу думку, пошук і обґрунтування НОВОЇ ІДЕОЛОГІЧНОЇ ПАРАДИГМИ суспільного прогресу, на основі якої тільки і можливе вирішення щонайгострішого протиріччя між особою і суспільством, властивого всій попередній історії розвитку людства. Патологія ж в ноосоціогенезі, так само як і у фізіології – царстві білково-нуклеїнового життя, безцінний помічник для виявлення причин захворювання соціального організму і його подальшого усунення.

Інтуїція підказує, що примара інформаційної цивілізації, що з’явилася в результаті саморозгортання атрибутивних властивостей людської особи, є тим магічним початком, який здатний захопити нас у сферу творення майбутнього. Проблемне поле майбутніх досліджень, насторожує, навіть лякає своєю космічною глибиною, оскільки мова йде про Семантичний Всесвіт, вражає тематичною різноманітністю, оскільки духовний компонент властивий всьому живому, нарешті, обнадіює тим, що дослідницький досвід, набутий старшим поколінням учених при вивченні Фізичного Всесвіту, може бути конструктивно використаний при освоєнні якісно нового вигляду живої речовини – енерго-інформаційного.

Як завжди, найбільш чуйними на потребі часу безумовно є молоді розуми, які здатні інакше поглянути на енергоінформаційну форму життя і запропонувати свої оригінальні варіанти рішення насущних проблем людства, і молодої України в тому числі. Але для підтримки конструктивних, з погляду настання інформаційної цивілізації, ідей молодих учених потрібна особлива трибуна, яка б дозволяла не тільки вільно висловлювати свої погляди, що сьогодні вже можна робити достатньо широко, але і цілеспрямовано концентрувати найбільш конструктивні думки, синтезувати їх в оригінальні побудови функціонального плану, дбайливо зберігати і накопичувати методологічний інструментарій дослідження Всесвіту, що складається з Фізичного і Семантичного інгредієнтів.

Важливе значення “Нова парадигма” полягає у тому, що вона має функціонувати як організатор і як агітатор наукової молоді в регіоні для залучення її до досліджень нагальних проблем сучасності в області суспільного розвитку. Редакційний колектив нового видання до цього готовий.

У зв’язку з цим ми бачимо, що генеральною метою “Нової парадигми” є забезпечення функції каталізатора в колективному пошуку ефективного вирішення глобальної проблеми сучасності – становлення цілісності людства і формування механізму саморозгортання, заснованого на субстанціональній єдності природи, людини і суспільства. Принципово це можливо тільки в тому випадку, якщо редакційний колектив “Нової парадигми” буде послідовно віддавати перевагу матеріалам, що ґрунтуються на визнанні квантово-вакуумного походження Всесвіту, на основі чого забезпечується певна чистота космічного світогляду і визнання перспективності ідеології інформаційної цивілізації.

Причому, при ліквідації відставання досліджень по проблемах Семантичного Всесвіту, даний світогляд зажадає більш пропорційного розподілу уваги учених між проблематикою Фізичного і Семантичного Всесвітів. Хоча це буде не швидко. Диспропорція тут величезна. Проте не можна виключати і якісні стрибки в пізнанні, оскільки інформаційна фаза розвитку, що відкривається, активізує всю нашу роботу з інформацією, а комп’ютерна техніка невідворотно веде нас до створення Штучного інтелекту.

Час квапить. Тому ми запрошуємо молодих учених регіону спробувати через киплячу несамовитість подій, що протікають в рамках історичного процесу, заглянути в безодню геологічного процесу, через стихію Антирозуму, що розігралася, розгледіти контури складного полімеханізма еволюції Всесвіту, такого, що піднімає світову спільноту до вершин космічного Розуму, невід’ємною частиною якого є і ми з Вами, дорогий читач.

Це треба зробити для того, щоб об’єктивно оцінити те величезне зрушення вперед, яке підготувало і здійснює сьогодні XX століття, чиї значення і сила для XXI століття ще абсолютно не зрозуміли і не виявлені. Здійснити це необхідно саме зараз для того, щоб світова спільнота, що народжується, могла сміливіше вступати в таємниче, але загадкове, що невідворотно насувається, XXI століття і третє тисячоліття свого існування.

Це ще необхідно і для того, щоб в найближчій перспективі, якщо ще і неможливо цілеспрямовано проектувати механізми саморозвитку окремих країн, скажімо, України, Росії, Білорусії, а ширше – СНД, континентальних і міжконтинентальних соціальних конструкцій, то хоч би з розумінням відноситися до природних процесів завершення морфологічного становлення і ефективного функціонування ноогонічної форми руху універсуму в умовах Землі. Планетарне Людство, якщо не почало, то вже впритул підійшло до переходу в космічну фазу свого розвитку, а за інформаційною фазою розвитку планетарного співтовариства вже майорить антропогенна або інтелектуальна. 

Так, зараз інший час, і тому відкриваються нові можливості в збагненні соціального світу. Але тут не все так просто, як може показатися на перший погляд. Попереду багато складнощів і непорозумінь, а деколи і протидій з боку інших учених, які щиро вірять у непогрішність своїх ідеологічних і методологічних позицій. І все це не із-за складності процесів, що вивчаються, а із-за тонкості і незвичності для сучасної науки і філософії понять, в яких може бути осягнуте сучасне, а тим більше космічне життя Ноmo sapiens. 

Але нам сили додає усвідомлення того, що час вже набагато сильніше, ніж це було раніше, “часується з майбутнього”, а справа, за яку належить узятися, “складає внутрішню сутність часу”, в якому ми живемо.

 

Наукова концепція

 

1. Социално осигуряване на формироването на личността : диc. … канд. соціолог. наук / Академія суспільних наук і соціального управління при Болгарскій соціалістичній партії. – Софія, 1990.
В резултат на проведеното изследване на диалектическото взаимодействие на човешкия и социалния фактори или на личността и социосферата на обществото в научния апарат: се въвежда понятието “формообразуване на личността” като особен стадий в процеса на нейното формиране; предлага се идеята за равнище на факторите за формиране на личността и обосновката на тяхнето разделяне на основни и спомогателни, както на родови, видови и подвидови; уточнява се общият строеж на полимеханизма за саморозгръщането на човека, структурата на неговия външен ингредиент, както и механизмът за взаемодействието на индивида и личността в човешкия организм. В методологически план се задълбочва познанието за междисциплинарните връзки на науката за човека както общите спрямо нея науки. Усъвършествуван е инструментариумът на изследователската дейност по проблемите на розвитието на човешката личност.
Разработва се концепция за социално осигуряването на личността, която: розкрива същността, съдържанието, специфичните подфункции и механизма на действие на системата за социално осигуряване; описва особените продукти, получени като резултат от функционирането на социалния фактор в структурата на човешкия личност. Изгражда механизм за регулиране на социалната дейност на човека и се предлага идеята за запазване на социалното или необходимо време като специфичен феномен на жизнедейността на социална компонента на обществения организъм и който найважен принцип за управление на социално поведение на човека. От тази позиция се осъществява комплексна оценка на практиката за регулиране на социалното осигуряване на формирането на личноста в условията на съветската и българската действителност.
2. Социальное обеспечение формирования личности : автореф. дис. ... канд. полит. наук / Специализир. науч. совет по политич. наукам при высш. аттестац. комиссии. – София, 1990. – 28 с.
3. Соціальний організм: теоретико-методологічний аналіз : дис. … д-ра філос. наук : 09.00.03 / Запорізький держ. ун-т. – Запоріжжя, 1999. – 375 л. – Бібліогр.: л. 362–375.
Дисертація присвячена вивченню організменої форми соціального життя як цілісного процесу функціонування та розвитку розумної живої речовини. Детально аналізується світоглядний підхід, ідеологія інструментарію для вивчення суспільного життя, пояснюються причини патології у сімействі соціальних організмів.
Розкривається особистість як основа соціального світу, квантово-хвильова природа соціальних зв’язків, суть, зміст, форма інтелігібельної матерії. Обґрунтовується поняття “соціальний організм” як протиріччя між особистістю і суспільством. Висвітлюється механізм його саморуху Та головні атрибутивні характеристики. Подаються також евристичні моделі (родового, галузевого та найпростішого) соціального організму.
4. Соціальний організм: теоретико-методологічний аналіз : автореф. дис. ... д-ра філос. наук : 09.00.03 / Інститут філософії ім. Г. С. Сковороди НАН України. – К., 1999. – 35 с.